Борис Миколайович Лятошинський
(1895-1968)
— український композитор, диригент і педагог, один із представників модернізму та експресіонізму в українській класичній музиці.
Народився 22 грудня 1894 року (3 січня 1895) в Житомирі в сім’ї інтелігентів.
У 1918 році закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира, в 1919 році – Київську консерваторію в класі композиції Р. М. Глієра. З 1920 року – викладач Київської консерваторії, з 1935 року – професор (в 1935-1938 і 1941-1944 роках – професор МГК імені П. І. Чайковського). У 1944-1949 роках – завідувач кафедри теорії музики КГК імені П. І. Чайковського.
Лятошинський помер 15 квітня 1968 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Борис Лятошинський — один із найвагоміших для української музики композиторів. Який зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників та написавши перші в українській класиці п’ять професійних монументальних симфоній, він, водночас, зумів задати тренд на модернізм в українській музиці.
З ім’ям Бориса Миколайовича Лятошинського пов’язаний не тільки величезний і, може бути, самий славний період розвитку української музики та пам’ять про великий талант, про мужність і чесність. У найважчі часи для своєї країни, в самі гіркі хвилини власного життя він залишався щирим, мужнім художником. Лятошинський перш за все композитор-симфоніст. Для нього симфонізм – спосіб життя у музиці, принцип мислення у всіх без винятку творах – від найбільшого полотна до хорової мініатюри або обробки народної пісні.
Центральний твір — Перша симфонія (1918), у ній яскраво проявився поліфонічний дар, блискуче володіння оркестровими тембрами, масштабність задумів. У 1926 році з’являється Увертюра на чотири українські теми, що знаменує початок нового періоду, для якого характерна пильна увага до українського фольклору, проникнення в таємниці народного мислення, в історію, культуру рідного народу (опера «Золотий обруч»; кантата «Заповіт» за віршами Тараса Шевченка; відмічені найтоншим ліризмом обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору a cappella, в яких Лятошинський сміливо вводить складні поліфонічні прийоми, а також незвичайні для народної музики, але надзвичайно виразні й органічні гармонії).
Опера «Золотий обруч» (за повістю Івана Франка) завдяки історичному сюжету з XIII століттю давала можливість змалювати і образи народу, і трагічну любов, і фантастичних персонажів. Настільки ж різноманітна і музична мова опери зі складною системою лейтмотивів, безперервним симфонічним розвитком.
У роки війни створені “Український квінтет”, Четвертий струнний квартет, Сюїта для струнного квартету на українські народні теми.
Робота у повоєнні роки особливо інтенсивна і плідна. Протягом 20 років Лятошинський створює прекрасні хорові мініатюри.
1950—1960-ті роки відзначені величезним інтересом композитора до слов’янської культури. У пошуках єдиних коренів, спільності слов’ян пильно вивчається польський, сербський, хорватський, болгарський фольклор. Як підсумок з’являються «Слов’янський концерт» для фортепіано з оркестром; 2 мазурки на польські теми для віолончелі та фортепіано; романси на вірші Адама Міцкевича; симфонічні поеми «Гражина”, “На берегах Вісли”; “Польська сюїта”, “Слов’янська увертюра», П’ята («Слов’янська») симфонія, «Слов’янська сюїта» для симфонічного оркестру.
Борис Миколайович також знайшов можливість передати свої знання наступному поколінню, виховавши учнів із групи «Київського авангарду» (В. Годзяцький, Л. Грабовський, В. Пацера, В. Сильвестров), а також Й. Балакаускас, О. Канерштейн, І. Карабиць, Є. Станкович, І. Шамо.
Школа Лятошинського — це передусім виявлення індивідуальності, повага до іншої думки, свобода пошуку. Тому настільки несхожі один на одного у своїй творчості його учні.
Матеріали із фонду бібліотеки про життя та творчість композитора представлені у фільмі.